ВІД САНСКРИТУ ДО КИРИЛИЦІ: ЯК ІЗ ЄДИНОЇ МОВИ ВИНИКЛИ УКРАЇНСЬКА, РОСІЙСЬКА ТА ПОЛЬСЬКА

Руни і дописемна традиція слов’ян до кирилиці

До появи кирилиці та глаголиці у слов’ян уже існувала власна форма письма — рунопис. Це система символів і знаків, яку використовували задовго до прийняття християнства. Про існування рун у слов’ян свідчать археологічні знахідки, згадки в хроніках сусідніх народів, а також етнографічні дослідження.

Слов’янські руни — це не міф. У Х столітті арабський мандрівник Ібн Фадлан описував, як руси наносили знаки на дерев’яні дощечки. Чех Ян Длугош згадував, що слов’яни мали «свої літери, відмінні від латини і грецьких». Багато зразків було знайдено в Україні (Бушанський камінь, Трипільські глиняні таблички), на Балканах, у Польщі. Частина дослідників вважає, що слов’янський рунічний алфавіт нараховував 28–44 знаки.

Він використовувався для: – маркування речей і майна; – обрядових написів на зброї, кераміці, камені; – передачі коротких меседжів або заклинань; – символічного позначення родової приналежності.

Ці знаки мали не лише фонетичну, а й символічну функцію. Вишивка на одязі, орнаменти на писанках, різьблення на дереві — все це спадкоємці рунічного коду. Руни несли в собі ідею сакрального письма — де кожен символ мав значення, силу, історію.

Окрім матеріальних слідів, руни слов’ян збереглися у фольклорі. Наприклад, традиція вишивати «слово» на рушниках або наносити «письмо» на весільне дерево має пряму аналогію зі скандинавською практикою різьблення рун на жердинах.

Також значну роль у передачі знань відігравала усна традиція. Санскрит, як мова Вед, мав аналог у слов’янських обрядах — «мову заклинань», що передавалась із покоління в покоління. Ці тексти жили в народних піснях, приказках, прислів’ях, міфах.

Окремо варто згадати, що існували гіпотези про так звану буквицю — праслов’янську систему символічного письма, згодом адаптовану в кирилиці. За цією теорією, кожна літера мала назву і глибоке значення: «Аз» — я, «Буки» — знати, «Вєдє» — відати. Це наштовхує на думку, що кирилиця не була привнесена «ззовні», а базувалась на внутрішній традиції, яку візантійські місіонери просто стандартизували.

Варто підкреслити: слов’яни не були безписемним народом. Вони мали свою систему знаків і знали, як зберігати знання. Політика християнізації, зокрема спалення «язичницьких» артефактів, призвела до втрати багатьох джерел. Але збережене — в орнаменті, музиці, фольклорі — говорить про наявність високорозвиненої культури письма до приходу грецького алфавіту.

Отже, дописемна епоха слов’ян — це не темні віки, а період глибокого символічного коду. Її варто вивчати не як міф, а як втрачений пласт історичної правди. Без рун, без усної сакральної мови, без символічного мислення не було б основи для прийняття кирилиці. Історія слов’янської писемності не починається з Кирила та Мефодія— вона починається зі знака на камені, слова в пісні й символу в рушнику.

Розділ 1: Індоєвропейське древо мов та санскритські коріння

Сучасні слов’янські мови — це не окремі утворення, що виникли з нічого. Їхнє коріння — глибоке, спільне і цілком відтворюване. Вони належать до однієї з найбільших мовних родин світу — індоєвропейської, яка охоплює понад 400 мов і діалектів. Це мови, якими говорили й говорять народи від Ірландії до Індії. Усі вони мають спільного предка — умовно реконструйовану праіндоєвропейську мову, яка існувала приблизно 6–8 тисяч років тому.

Одним із найважливіших її нащадків є санскрит — мова стародавніх Вед, яка збереглася у писемності з ІІ тисячоліття до н.е. Санскрит — це мовна машина часу: через нього ми можемо побачити, якою була структура архаїчних індоєвропейських мов — і, зокрема, праслов’янської.

Зв’язок санскриту зі слов’янськими мовами не є припущенням — це науковий факт, підтверджений численними фонетичними, граматичними та лексичними паралелями. Наприклад:

• mata (санскрит) — mati (праслов’янська) — мати (українська)

• agni (вогонь) — ognь — вогонь / огонь / ogień

• dva (два), trayas (три), śata (сто) — майже ідентичні формі в усіх слов’янських мовах

Понад 60% базової лексики санскриту має чіткі відповідники в праслов’янській мові. Але важливішим є не просто збіг слів, а структура мислення: складна відмінкова система, розвинені дієслівні форми, словотворення з префіксів і суфіксів — усе це є спільним.

Санскрит дозволив лінгвістам відновити тисячі коренів і граматичних форм, які зникли в інших мовах. На його основі визначено структуру праіндоєвропейської мови, з якої утворилась балто-слов’янська гілка, а потім — праслов’янська мова. Саме нею говорили предки слов’ян до поділу на окремі народи.

Санскрит — це мовна пам’ять, яка підтверджує: слов’янські мови не є унікальними випадками або «молодими» утвореннями. Вони мають таке ж глибоке походження, як і латина чи грецька, але набагато ближче до санскриту як за лексикою, так і за світоглядом. Саме тому санскрит сьогодні є ключем до розуміння того, звідки ми вийшли — не лише мовно, а й культурно.

Мапи міграцій індоєвропейських племен підтверджують, що частина арійських груп, які пішли на схід (Індія), та ті, що залишились у степах Причорномор’я, тривалий час мали одну мовну систему. Саме в цьому середовищі, між Карпатами, Дніпром і Доном, заклалась основа майбутньої праслов’янської мови.

Таким чином, якщо говорити про витоки української, російської чи польської мов, потрібно починати не з князя Володимира, не з Ломоносова і не з Михайла Грушевського. Починати треба з індоєвропейського кореня — і виводити цей ряд через санскрит, праслов’янську й староцерковнослов’янську. Бо без знання джерела — немає розуміння напрямку.

Розділ 2: Праслав’янська мова — мати української, російської та польської

До появи національних мов існувала одна спільна — праслов’янська. Саме нею кілька століть говорили предки українців, білорусів, росіян, поляків, чехів, словаків, сербів, болгар та інших слов’янських народів. Це була мова, яку можна порівняти з латинською в романському світі. Вона не була нав’язаною або штучно створеною — вона виникла природно, внаслідок мовної еволюції, і забезпечувала взаєморозуміння на величезному просторі Європи.

Праслав’янська мова сформувалася приблизно в I тисячолітті до н.е. на основі ще давнішої балто-слов’янської підсистеми. Вона мала струнку граматичну систему: сім відмінків, два числа, три роди, розвинену дієвідмінну систему. Збереглися реконструйовані приклади дієслів типу biti (бути), nositi (нести), viděti (бачити), які є основою для сучасних дієслів у більшості слов’янських мов.

Словниковий запас праслов’янської був надзвичайно багатим. У ньому були як назви предметів побуту, природи, родинних відносин, так і абстрактні поняття: pravda, myslь, věra, duma. Багато з них збереглися в майже незміненій формі до сьогодні. Наприклад: voda — вода, synъ — син, matь — мати, dъrvo — дерево, noćь — ніч.

Реконструкція цієї мови здійснюється на основі порівняльного аналізу сучасних слов’янських мов. Вчений А. Бодуен де Куртене ще в XIX ст. довів, що, порівнюючи форми в українській, польській, сербській, болгарській мовах, можна математично точно вивести спільний предок. Також значну роль відіграли праці І. Трубецкого, С. Бернштейна та сучасних балканістів і слов’янознавців.

Праслав’янська мова охоплювала не лише лінгвістичну, а й культурну єдність. В обрядах, у казках, у піснях — залишки її видно досі. Археологічні знахідки (наприклад, надписи на кераміці, символи на зброї) свідчать про єдиний мовний і семантичний простір від Дунаю до Волги, від Балтики до Карпат.

Близько VI–VII століть н.е. внаслідок розселення та ізоляції окремих слов’янських племен почався діалектний поділ праслов’янської. Відтак з’явилися окремі східнослов’янські, західнослов’янські й південнослов’янські гілки. Але ще протягом кількох століть люди з різних регіонів могли розуміти одне одного — настільки сильною була лексична і граматична спільність.

Праслав’янська — не вигадана мова з підручників, а конкретна мовна система з тисячами збережених відбитків у всіх сучасних слов’янських мовах. Її не можна присвоїти жодній державі. Вона належить усім слов’янам. І замість того, щоб шукати відмінності, варто подивитися в основу — і визнати, що ми говоримо різними варіаціями одного великого коду, що зберіг у собі пам’ять народу, який був єдиним задовго до того, як політика розділила його на «мови».

Розділ 3: Староцерковнослов’янська — писемна мова

Першою письмовою формою слов’янської мови стала староцерковнослов’янська. Її створили брати Кирило і Мефодій у IX столітті, коли Візантійська імперія вирішила поширити християнство серед слов’янських народів. Для цього потрібна була мова, яка була б зрозумілою простим людям і придатною для перекладу Біблії. Брати використали діалект, яким розмовляли слов’яни в околицях Салонік (Солунь), і на його основі створили перший літературний стандарт.

Паралельно вони розробили і писемність — спершу глаголицю, а згодом кирилицю. Саме ці алфавіти дозволили слов’янам вперше записувати священні тексти, закони, літописи. Найдавніші тексти староцерковнослов’янською — це Остромирове Євангеліє (1056–1057), Супрасльський кодекс (XI ст.), Зографське євангеліє та інші пам’ятки.

Староцерковнослов’янська не була розмовною мовою одного народу. Це був штучно стандартизований варіант, зрозумілий широкому колу слов’ян. Її словниковий фонд, граматика, синтаксис базувались на живій праслов’янській основі, з деякими болгарськими рисами. Вона стала мовою церкви, науки, літератури й освіти для всього православного слов’янського світу — від Болгарії до Київської Русі.

Саме через староцерковнослов’янську мову й кирилицю християнство закріпилось у Русі. Не грецькою, не латиною, а мовою, яка була максимально близькою до того, що чула й розуміла місцева людина. Це сприяло швидкому поширенню мови, появі місцевих літературних шкіл, літописання, книжного перекладу. З часом з’явились локальні редакції цієї мови — руська, сербська, болгарська.

Важливо розуміти: староцерковнослов’янська не протистояла жодній мові — вона була першою спробою об’єднати слов’ян у культурному та духовному вимірі. Вона заклала фундамент для всіх майбутніх літературних мов. Українська та російська писемність починаються саме з неї. Її структура — це спрощена модель праслов’янської, адаптована для письма.

Без староцерковнослов’янської мови ми б не мали документів, що підтверджують реальне існування єдиної слов’янської мовної традиції. Її спадок — не лише церковний, а й історичний. Саме вона доводить, що в основі нашої культури лежить спільна писемна та мовна традиція, яку ніхто не може привласнити.

Розділ 4: Кирилиця — алфавіт, який об’єднав слов’ян чи витіснив їхню пам’ять?

Кирилиця — це більше ніж просто набір літер. Це інструмент цивілізаційної уніфікації, що зʼявився в X столітті як синтез грецького письма та слов’янського звукового ладу. Однак її впровадження не було нейтральним процесом. Поява кирилиці відбулась на тлі навмисного витіснення прадавньої рунічної системи слов’ян, яка виконувала не лише функцію передання інформації, а й була основою світогляду та колективної пам’яті.

До християнізації слов’ян наші предки використовували складну символічну систему — руни, що служили для фіксації знань, передачі традицій, обрядів і навіть законів. Ці знаки не були просто алфавітом — кожен символ мав багатозначне, енергетичне, смислове навантаження. Через руни передавалася структура реальності — цикл року, зв’язок людини з родом, законами природи, а також сакральні формули. Вони несли в собі глибокі архетипічні образи, що активували у свідомості цілі пласти колективного досвіду. Це була не мова побуту, а мова сили та сакрального знання.

З прийняттям християнства вся дохристиянська система мислення була оголошена «язичницькою» і «єретичною». Руничні знаки почали знищуватися. Храми Рода, Перуна, Велеса, камені з написами, дерев’яні дощечки — спалювались. Проти хранителів старого знання велися справжні гоніння. Усе, що містило в собі згадку про рідну дохристиянську культуру, підлягало ліквідації.

Кирилиця, створена учнями Кирила і Мефодія, хоча й стала технічно зручною формою письма, була введена в умовах насильницького релігійного реформування. Вона не виникла органічно з рунічної системи, а була нав’язана як заміна. Її функція — уніфікувати мову згідно з новою ідеологією. Це не була культурна еволюція — це був інформаційний переворот. Разом із нею відбулася стандартизація термінології, впровадження нових понять, витіснення старих слів і уявлень.

Таким чином, разом із запровадженням кирилиці відбулося глибоке перезавантаження колективної свідомості. Людям було відрізано доступ до власного минулого. Була створена нова модель мовної ідентичності, підпорядкована інтересам церковної і політичної влади. Ті, хто не приймав нову систему, або асимілювався, або був витіснений за межі письмової історії.

Отже, хоч кирилиця і стала основою писемності багатьох слов’янських народів, її поява — це також маркер початку зламу світоглядної спадкоємності. Пам’ять про руни не зникла — її витіснили. І в цьому не можна бачити лише культурну реформу — це був акт усунення альтернативної системи знань.

Після місії Кирила і Мефодія та створення глаголиці, їхні учні — Климент, Наум, Ангеларій — під патронатом болгарського царя Бориса розробили кирилицю на основі грецького уставу, доповненого знаками для звуків, яких не було в грецькій. Наприклад, «Ж», «Ш», «Ц», «Ч», «Щ» — це виключно слов’янські звуки. Структура кирилиці включала понад 40 літер. Кожна мала назву й значення: «Аз» — я, «Буки» — знати, «Вєдє» — відати.

Це не просто літери, а система, що одночасно виконувала функцію мови, числення, символіки та педагогіки. Усе алфавітне рядно було формою світоглядної передачі знань: «Аз буки веди, глаголь добро єсть, живєтє зєло…» — фраза, що кодувала морально-філософське вчення.

Кирилиця була прийнята як державна писемність Болгарії, згодом Сербії, Київської Русі, а в подальшому — і Московії. Вона стала офіційною у православному світі та поступово витіснила інші форми писемності. Важливо підкреслити: до появи Московії як політичного утворення, кирилицею вже кілька століть користувалась Русь.

Цей алфавіт був органічно прийнятий, бо він ідеально лягав на фонетику слов’янських мов. У відмінність від латиниці, кирилиця дозволяла чітко передавати м’якість, шиплячі, складні сполучення — без викривлень. Це пояснює, чому вона витіснила глаголицю: зручність, простота, масштабованість.

У період середньовіччя кирилиця використовувалась для: – богослужбових текстів; – літописів і державних документів; – літератури й освітніх трактатів; – правових кодексів (наприклад, Руська Правда).

До нашого часу збереглось понад 1000 пам’яток, написаних кирилицею. У них закодована не лише мова, а й культура, світогляд, право, мораль, педагогіка. Саме тому заміна кирилиці на латинку в деяких країнах є не лише лінгвістичним кроком, а спробою культурної дезорієнтації.

Кирилиця — це спільне надбання слов’ян. Вона не належить лише росіянам або українцям, вона — результат взаємодії болгарської школи, грецької традиції та слов’янської фонетики. Історична справедливість вимагає називати речі своїми іменами: кирилиця виникла не в Москві, не в Петербурзі, а на слов’янському Півдні. І стала спадщиною всього слов’янського світу.

Розділ 5: Розпад слов’янської мовної єдності

Після періоду загального мовного підґрунтя — праслов’янської єдності — почався поступовий процес розділення слов’янських мов. Цей процес мав як природні, так і штучні причини. Вже з VI–VII століть, унаслідок географічного розселення слов’янських племен, утворюються східно-, західно- та південнослов’янські діалекти. Але розуміння між народами зберігалося ще кілька століть. Писемні джерела Х–XIV століть показують високий рівень взаємної зрозумілості між русинами, сербами, чехами та болгарами.

Справжній поділ почався з переходом до різних моделей християнства: Західна Європа — до латинського обряду і латиниці, Східна Європа — до православ’я і кирилиці. Католицизм приніс із собою латинську книжність, іншу структуру освіти, іншу церковну практику. З XV століття це вже оформлюється в мовно-політичну стратегію: у Польсько-Литовській державі нав’язується польська й латина, у Османській імперії обмежується християнське слово, а у Московії — централізується церковнослов’янська мова.

Окремим чинником розділення стала відсутність єдиного слов’янського освітнього простору. Якщо в Західній Європі діяла латинська школа, то у слов’ян кожен регіон творив свої варіанти. Наприклад, у Чехії розвивався один правопис, у Болгарії — інший, у Київській Русі — третій. Це заклало підвалини для формування окремих літературних мов.

У XVI–XVIII століттях, з посиленням держав, мовна політика стала інструментом контролю. Московія витісняла живу руську мову церковною, пізніше — штучно оновленою «російською». У Польщі українська заборонялась, натомість насаджувалась полонізація. У Сербії, Хорватії, Чорногорії — мови існували паралельно з німецькою, турецькою, угорською адміністрацією.

Незважаючи на це, до XIX століття мови слов’ян залишались досить близькими. Наприклад, українські козаки могли розуміти сербські тексти без перекладу. Народні пісні та билини з різних регіонів легко переходили кордони. Але саме у XIX столітті політика романтиків-націоналістів (у т.ч. польських, сербських, болгарських) та імперських академій (у Росії й Австрії) почала оформлювати «національні граматики» з подальшою уніфікацією мовних норм.

Після нав'язування нових релігійних структур, дописемна система слов'ян — рунична традиція, сакральне письмо та образне світосприйняття — була оголошена «язичницькою» та підлягала повному знищенню. Навмисно впроваджена кирилиця, попри свою структурну зручність, стала не лише інструментом освіти, а й засобом відриву народу від своєї дохристиянської цивілізаційної бази.

Це була не просто зміна алфавіту — це був демонтаж системи мислення. Руничні знаки несли в собі не лише звукове значення, а глибоку символіку, енергоінформаційну памʼять, уявлення про закони світу та структуру простору. Через них передавалася космологія, етика, структура громади. Саме тому руни знищувались — тому що вони несли альтернативну модель цивілізації, не контрольовану новою церковною ієрархією.

У цьому контексті запровадження кирилиці стало елементом колоніального захоплення свідомості. Влада разом із церковною вертикаллю не просто «просвітлювала», а заміщала одну картину світу іншою. Слова перестали бути знаками сили й стали лише передавачами текстів, схвалених і освячених ззовні.

Знищення рун, заборона дохристиянських обрядів, витіснення прадавніх текстів супроводжувалися створенням нових, канонізованих форм мови. Це сприяло формуванню розриву — не лише між поколіннями, а між людиною та її власним минулим. Утратилась тяглість. Покоління, що народжувалися вже в кириличній моделі, не мали доступу до рунічного коду. Це стало першою точкою розпаду мовної цілісності слов’ян.

Таким чином, розпад слов’янської мовної єдності — це не лише природний, а значною мірою керований процес. Не мова роз’єднала народи — а влада, яка використовувала мову як інструмент. І ця політика триває досі. Історичні факти говорять: наші мови — родичі, наші народи — носії одного коду. І це треба пам’ятати, особливо коли з екранів і трибун говорять про «несумісність» або «ворожість» мов.

Розділ 6: Мовна інженерія імперій: як створювали «російську» та «українську» мови

Сучасні російська та українська мови не виникли природно з глибини народного побуту. Обидві були сформовані через серію штучних, адміністративно-культурних втручань, які стали частиною великого проєкту політичної централізації та контролю. Починаючи з XVIII століття, влада імперій — передусім Російської та Австро-Угорської — здійснювала послідовну мовну інженерію, мета якої полягала у переформатуванні колективної ідентичності через мовне середовище.

У Московії мовна політика почала набувати централізованого характеру з часів Петра I. Його реформи не лише замінили стару церковну мову модернізованою, «світською» формою письма, а й поставили мету створити «загальноросійську» норму, яка базувалась переважно на московському діалекті. Ця норма була закладена через академічні інститути — насамперед Академію наук і Духовну цензуру, які почали створювати словники, граматики й канони. Із усіх місцевих говірок було обрано лише одну — московську — як державну базу.

У середині XVIII століття Михайло Ломоносов заклав основу офіційної російської мови, поділивши її на три стилі: високий (церковнослов’янський), середній (літературний) і низький (розмовний). Таким чином, мова була штучно стратифікована, і всі, хто говорив на південноруських діалектах, опинилися поза межами нової «норми». Саме в цей час почалась маргіналізація всього, що не відповідало московській формі.

В Україні ситуація була ще складнішою. Після приєднання Гетьманщини до Російської імперії, українська мова зазнала подвійного тиску: цензурного та освітнього. Указ Катерини II 1763 року забороняв викладання українською у Києво-Могилянській академії. Укази Олександра II (Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року) офіційно заборонили друк книжок українською, крім художньої літератури, та обмежили використання мови в освіті й публічному просторі.

Ці заборони не просто утискали українську — вони стимулювали створення російськомовного культурного середовища, в якому українці мали асимілюватися. Тим часом саме поняття «українська мова» штучно оформлювалось як діалект, а не як окрема мова, попри її лексичну, фонетичну та граматичну відмінність.

На протилежному боці — у Західній Україні, що перебувала під владою Австро-Угорщини, відбувались інші процеси. Там українську (тоді ще «руську») почали формалізовувати як частину противаги московському впливу. Австрійська влада підтримувала розвиток окремішньої ідентичності, формувала «народні вчительські школи», сприяла створенню граматики, орфографії й словників. Але часто ця підтримка мала чітке політичне підґрунтя: розділити українців і росіян на рівні мови та культури.

Таким чином, українська літературна мова формувалася між двома полюсами: з одного боку — тиском російської імперської моделі, з іншого — формалізацією з боку Австро-Угорщини. Обидві системи були зовнішніми щодо народного мовлення. Мова селян і козаків, яка зберігала живу спадщину давньої руської мови, довгий час не визнавалась як основа для літературної норми.

Розвиток сучасної української мови почався лише з середини XIX століття. Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Леся Українка — це постаті, які дали народному слову письмову форму. Проте всі вони стикались із цензурою, репресіями й обмеженнями. Навіть на початку ХХ століття українська мова залишалась обмеженою в освіті, адміністрації та науці.

У свою чергу, сучасна «російська» мова, оформлена в рамках Петербурзької академії, стала мовою державної машини, імперії та колоніального управління. Вона була навʼязана всім народам імперії як єдиний засіб спілкування. Саме тому багато термінів, слів і виразів у «російській» — запозичення з французької, німецької, голландської та латини. Це не мова народу — це мова бюрократії та імперського проєкту.

Отже, і українська, і російська мови були сформовані не природним шляхом, а в результаті мовної інженерії. Одна — з метою виживання й захисту самобутності. Інша — з метою уніфікації, централізації та контролю. Усвідомлення цього — ключ до розуміння не лише мовної, а й історичної правди про те, ким ми є насправді.

Розділ 7: Совєтська мовна політика: остаточна спроба стерти національні відмінності

Після падіння імперій унаслідок Першої світової війни на території колишньої Російської імперії постала нова політична сила —Радянський Союз. Зі створенням СРСР зʼявилась і нова ідеологічна модель управління — не через царську централізацію, а через партійну централізацію з гаслом «інтернаціоналізму». У мовній політиці це означало: одночасне заохочення формального розвитку національних мов та реальне їхнє обмеження під виглядом «єдності радянського народу».

На початку 1920-х була запущена політика «коренізації» — дозволялися видання, освіта, адміністрація на місцевих мовах. В Україні це сприяло короткочасному відродженню української культури: відкривались україномовні школи, виходили книжки, формувались інститути. Але вже з кінця 1920-х почався зворотний процес: після зміцнення влади Сталіна українізацію назвали «націоналістичним ухилом».

1930-ті роки стали роками цілеспрямованого знищення української мовної еліти. Були заарештовано, зіслано або вбито сотні письменників, вчителів, науковців. Розстріляне Відродження — не метафора, а факт: українська інтелігенція була знищена фізично. У підручниках із мовознавства українську мову оголошували «селянським діалектом», непридатним для науки чи філософії. Російська мова стала мовою «прогресу», а українська — мовою «відсталого села».

Після Другої світової війни почалася системна русифікація. У містах України освіта поступово переводилась на російську, особливо в середній та вищій школі. Російська мова стала мовою науки, техніки, управління. Україномовні видання маргіналізувались. Дітей карали за спілкування «на суржику», тобто на діалектному українському. Це була психологічна війна проти самоусвідомлення. У радянському кіно, на телебаченні, в газетах українська була присутня лише в образі колгоспниці, жартівника чи другорядного персонажа.

Ключовою стала освітня політика. Навіть у радянській Україні, де формально визнавалась українська мова, більшість престижних навчальних закладів працювали російською. Диплом, науковий ступінь, карʼєра — все було можливе тільки російською мовою. Це породжувало мовну шизофренію: вдома — українською, на роботі — російською. Людина з дитинства вчилася, що її рідна мова — неповноцінна.

Також запроваджувався єдиний «радянський стандарт» російської мови — очищений від регіоналізмів, стандартизований, ідеологізований. Таким чином, навіть сама російська мова стала інструментом контролю й цензури. Усі тексти проходили редагування, слова підбиралися відповідно до партійної лінії.

Наслідком стало глибоке витіснення української мови з публічного простору. Хоча формально вона залишалась державною мовою УРСР, фактично вона функціонувала як домашня, селянська, побутова. Усі ключові позиції в політиці, армії, науці, техніці, медіа — були російськомовними. За 70 років радянської влади було сформовано декілька поколінь, для яких українська стала «другою мовою».

Це був не просто період «русифікації». Це була мовна колонізація — прихована, системна, психологічна. Вона не лише навʼязувала іншу мову, а й прищеплювала меншовартість, сором, мовний страх. Люди почали самі знецінювати свою мову, вважаючи її «неголовною», «несерйозною», «непрестижною».

Таким чином, радянська мовна політика — це фінальний удар по природному розвитку мовної ідентичності слов’ян. Вона створила умовну «двомовність», яка насправді була формою культурного поневолення. І хоч радянський проект завершився, його мовна спадщина досі залишається фактором розʼєднання, конфлікту й маніпуляцій у сучасному просторі колишнього СРСР.

Розділ 8: Сучасна мовна війна: як мову перетворили на зброю

Після здобуття Україною незалежності у 1991 році мовне питання не зникло. Воно трансформувалося з інструмента імперської чи радянської уніфікації у засіб політичної мобілізації, а згодом — у поле конфлікту. Усі наступні десятиліття мова стала не елементом культурного розвитку, а зброєю у війні ідентичностей, яку почали використовувати як українські політики, так і зовнішні сили.

У 1990-х роках на хвилі незалежності українська мова отримала статус єдиної державної. Проте замість глибокої мовної реформи було прийнято компроміс: формально підтримували україномовний розвиток, але фактично залишили російську як головну в медіа, освіті, бізнесі та культурі. Це зумовило двошаровість: на рівні декларацій — українізація, на рівні повсякденності — радянська спадщина.

У 2000-х мовна тема стала центральною в політичних кампаніях. Політики розділили суспільство за мовною ознакою. Одні закликали до «захисту прав російськомовних», інші — до «повної дерусифікації». При цьому ні ті, ні інші не займались реальним піднесенням культури. Уся дискусія зводилась до лозунгів, а не до розвитку мови як системи мислення, освіти, науки.

З 2014 року після Майдану і початку російської агресії мовне питання перетворилося на ідеологічну зброю. Росія активно використовувала тезу «захисту російськомовних», щоби виправдати інтервенцію. У відповідь Україна почала приймати закони про посилення ролі української мови, обов’язковість дубляжу, україномовну освіту. Але в багатьох випадках ці закони супроводжувались репресивною риторикою: замість популяризації — примус.

СБУ та інші державні інституції почали переслідувати публічних осіб за висловлювання, які не вписувались у новий мовний порядок. Формувались списки «неправильних артистів», видавців, журналістів. Мовна політика дедалі більше набувала карального характеру. Суспільство почали ділити на «патріотів» і «зрадників» за мовною ознакою. При цьому тисячі захисників України продовжували говорити російською — і гинули за неї. Але їхню позицію замовчували або принижували.

У ЗМІ, особливо після 2022 року, відбулося жорстке витіснення будь-яких альтернативних думок. Формула «одна нація — одна мова» стала новим догматом. Проте вона повторює ту саму логіку, яку використовували імперії та СРСР: уніфікація замість різноманіття. Сьогодні вже не імперія, а українська держава диктує, хто має право говорити, думати й писати.

Цей процес не відновлює історичну справедливість — він закріплює нову форму цензури. Люди, які виросли у двомовному середовищі, змушені вибирати: або мовчати, або змінювати ідентичність. Освітні реформи виключають російськомовних дітей. Закони не залишають простору для природного переходу.

У підсумку, мовна війна сьогодення — це не про мову, а про контроль. Хто визначає «норму» — той формує думку. Хто контролює лексикон — той керує історією. І поки мова є інструментом війни, а не інструментом пізнання — жодна нація не буде вільною.

Розуміння цієї динаміки критично важливе. Бо мовне питання — не про граматику. Воно — про владу над свідомістю.

Історія слов’янських мов — це не просто еволюція лексики, фонетики чи граматики. Це — хроніка боротьби за владу, ідентичність і контроль над свідомістю. Від рунічної символіки праслов’ян до кирилиці, від нав’язаної уніфікації Російської імперії до радянської цензури й сучасної мовної політики — ми маємо справу з тисячолітнім проєктом формування не мов, а свідомості через мову.

Кирилиця стала знаряддям знищення попередніх систем знань. Політична реформа мови під виглядом «просвітництва» стерла тисячі років письмової культури білої цивілізації. Усі наступні коди — староцерковні, імперські, радянські й пострадянські — були формами підміни реального духовного й ментального спадку.

Російська й українська мови не є «чистими». Вони не постали як продовження прямої лінії розвитку мови народу. Вони — результат багаторівневих конструкцій, цензури, стандартизації, ідеологічного форматування. Усвідомлення цього — не заперечення, а початок відновлення.

Єдиний корінь усіх слов’янських мов — це санскритична і праслов’янська традиція. Усі подальші розділення були штучними, зумовленими зовнішніми імперськими інтересами. Нас не розділили природні процеси — нас розділили канцелярії, військові накази, партійні постанови й новітні інформаційні війни.

Той, хто сьогодні воює за мову, мусить спершу знати її походження. Без цього будь-який «мовний патріотизм» — це лише сліпа відданість чужому конструкції. Час повертатись до витоків. Час відновити не просто мову — а памʼять, яку вона несе. Бо тільки той, хто знає минуле — має шанс на майбутнє.

Звинувачувати одне одного через мову — це не просто абсурд, а глибоко штучна й вигідна комусь стратегія розділення єдиного народу.Це те, що вигадали не ми — і не вчора. Це старий сценарій: розділяй, щоб керувати.

Нас розділили не мова, не річки, не гори — нас розділили указами, циркулярами, партійними настановами, мовними реформами й системними маніпуляціями.Коли з єдиної традиції штучно виокремлюють «українську», «російську», «білоруську» та ще десятки «словʼянських» — це не природна еволюція, а політична інженерія.

Кирилиця — не наша споконвічна система письма. Її запровадили ззовні, щоб витіснити рідну буквицю і прадавні образно-звукові коди.А те, що сьогодні ми називаємо «українською» або «російською» — це лише фрагменти цілого, розрізані і пристосовані під державні проєкти різних імперій.

Тому коли один українець звинувачує іншого у «неправильній» мові — він виконує чужу програму, написану не для єдності, а для ослаблення.Це вигідно тим, хто боїться пробудження глибинної памʼяті. Бо памʼять — це сила.Памʼять про єдине походження. Про спільну мову, культуру, землю й коріння.

Ми маємо не воювати за зовнішні форми, а повертатися до внутрішньої суті.До мови як носія знання, а не як прапора.До єдності через спільність — а не розбрат через правопис.

Час завершити цю навʼязану війну. Час відновити цілісність

📲 Приєднуйся до каналу, щоб бути на хвилі відродження Роду:

t.me/SAKRALNA_UKRAINA

Ютуб канал: https://www.youtube.com/@SAKRALNA-UKRAINA

🔹 Історико-лінгвістичні джерела:

1. Олег Трубачёв — академік, автор «Этимологического словаря славянских языков». Вивчав праслов’янську мову, підтверджував зв’язки з індоарійськими коренями.

2. Владислав Іллінський — праці з праіндоєвропейської єдності, філологічні паралелі санскриту й слов’янських мов.

3. Макс Фасмер — «Этимологический словарь русского языка» (рос. мовою), де вказано на давні індоєвропейські й санскритські відповідники.

4. Александр Мазон — дослідження «староболгарського» впливу на церковнослов’янську як політичного проєкту.

5. Поль Пеліо, Жан-Пол Демуле, Марія Гімбутас — дослідження протослов’янських територій, символіки, ранніх форм писемності (включно з «вінчанською системою»).

🔹 Писемність і руни:

6. Георг Гюнтер, Анатолій Кифішин — про символіку «рунічної» писемності на теренах Трипільської та Дунайської культур.

7. Юрій Шилов — праці з дохристиянської символіки, староукраїнських кодів, відчитування глиняних табличок.

8. Галина Лозко, Василь Іванишин — обґрунтування тяглості рунічної символіки від арійських до слов’янських народів.

🔹 Про кирилицю як інструмент імперії:

9. Павло Штепа — «Московство: історія його культури», показує впровадження кирилиці як політичного коду, не спадкоємця рукописних систем.

10. Михайло Брайчевський, Омелян Пріцак — аналізують злами в письмовій традиції України-Русі.

11. Юрій Мицик, Наталія Яковенко — про цензурну мовну політику Речі Посполитої, Московії, Російської імперії.

🔹 Антропологія та праісторія:

12. Марія Гімбутас — «Цивілізація Богині», «Передісторія Старої Європи»: символічна й мовна тяглість між культурою Трипілля, балканськими і праарійськими просторами.

13. Джордж Томпсон, Валентин Козлов — вказують на індоєвропейський (включно із санскритом) вплив на слов’янську міфологію, структуру мови та мислення.

🔹 Сучасні дослідження про штучність поділу мов:

14. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) — обґрунтовував спільність походження української та білоруської мов із праслов’янської основи, з руйнуванням цієї єдності імперською мовною політикою.

15. Юрій Шевельов (Шерех) — філологічна критика радянських стандартів мови як результату соціо-ідеологічного тиску, а не лінгвістичної еволюції.